Search

На Шляху До Священства

Я пишу це з великою смиренністю та глибокою вдячністю, перш за все нашому Господу Ісусу Христу, за те, що він привів мене до позиції в яки я можу написати цю новину. Я також вдячний християнському свідченню моїх родичів та ближніх, які для мене виявляються ликами Бога, які навчили мені як любити, молитися та слухати людей довкола мене. Саме, завдяки такому пильному молитовному слуханню, волі Божої, потребам моїх сусідів та свідченню моєї Української греко-католицької церкви у всьому світі та крізь століть, я розпізнав своє покликання до священства.


Часто кажуть, що є два типи християн: «конвертці» та «колискові» - це ті, хто народилися і виросли у Церкві, і ті, хто знайшли Церкву пізніше в житті навернулися до неї за власним вибором. Народившись у США, можливо я трохи і те, і те. Молитовне правило чотириста років релігійного життя в моїй родині, яка почалася за часів Йова та Феодосія Манявських, було перерване світовими війнами, міграцією та трудом світського життя. Але, Бог кличе нас до Нього сьогодні більше, ніж будь-коли раніше. У нашому сучасному, глобалізованому, індивідуалістичному та матеріалістичному світі, суспільство вважає, що слухати Всевишнього є особистий вибір—той слухає, а другий не мусить. Щодня існує спокуса вибирати новий спосіб життя: субкультури та ідеології, які імітують провидіння Бога, замість того, щоб підкорятися Його волі, особливо коли Він виявляється в обличчя всіляких різних людей, зокрема потребуючих.


Я знайшов Бога не лише в середовищі української діаспори, в якому я народився, але через вихід у наш бурхливий американський світ на зустріч з моїми сусідами. Певним чином- це вибір вийти, але в Бозі це можливість одержати благодать, можливість процвітати і можливість жити. У цьому швидко-мінливому світі, якось невідповідно продовжити історичній тенденції, імітуючи особливе благочестя моїх предків, а відчути сучасне навернення серця до Бога, коли виникають нові ситуації та виклики. Майбутнє УГКЦ в Америці залежить від такого навернення, і маю намір служити її дивлячись в напрям наступного покоління. Так, це вимагатиме віри та відданості свідченню нашої Церкви впродовж століть, а також навернення до нового життя. Навернення, у цьому випадку, є питанням виживання. Звернення до Бога не лише дає нам вічне життя, але і повертає нашій Церкві її основний євангелістичний характер.



Ми бачили, що відбувається, коли наша Церква не заохочує до активного навернення, або коли ми не серйозно беремося соціальними та духовними кризами; моє покоління, третє покоління українських-американців, втратила свою віру. Інші хрещені українські греко-католики та їхні близькі також залишаються без жодної пасторальної опіки. Вони живуть у цинічному світі. Вони живуть страхом. Вони голодні. Отець д-р. Олександр Лащук, каноніст з Торонта, сказав, що ми загублене покоління. І це не тому, що це покоління втратило християнські цінності, а тому що Церква не змогла їх адекватно слухати. Послухати, як вірні насправді відчувають напад проти їхніх християнських цінностей у щоденному житті. Послухати до болю, втрат та ізоляції, які чим-більше нормалізуються нашою сучасною економікою. Послухавши, ми тоді повинні діяти з найбільшою мірою християнського співчуття та співпереживання. В англійські мові, слово співпереживання, compassion, походить з Латинського слова пристрасть або страждання. І нам би придалося також з людьми краще “спів-страждати.” У зверненні до священиків у 1901 році, Митрополит Андрей Шептицький закликав духовенства до такої само-пожертви- яка є дійсною і сьогодні.


Цитата, яку багато православних богословів приписують святому Іванові Золотоустому, можливо, апокрифічно, каже, що Церква - це лікарня для душі, а не земний суд. Ми, вірні УГКЦ в Америці, просто не можемо дозволити собі суворо судити людей. Серед моїх знайомих, мало хто відчув цілющий аспект Церкви. Інколи, Церква була явно відсутньою для них у моментах кризи, або, навпаки, приписала людям неможливі стандарти. Не дивно, що наша Церква в Америці не може передаватися одному поколінню другому! Щоб знову процитувати святого Золотоустого: “так само й ми, якщо наша совість – немов вагова стрілка, розміщена на стрижні, не буде скерованою до Божого закону, не зможемо правильно оцінювати дійсності й зазнаватимемо різних обмежень та відхилень.”


Досвід людей, які прийшли і пішли до нашої Церкви, є безліч. Не існує універсального способу розв'язати всіх проблем євангелізації та душпастирства. Ось чому мене так надихнула мантра митрополита Бориса спілкуватися з іншими людьми “від серця до серця.” Мені пощастило, що я мав багато можливостей поговорити зі своїми однолітками та насправді людьми різного віку, від серця до серця про тайне, вічне, та божественне. Знову ж таки, існує глибока потреба у Церкві знову стати доступною, і тоді радісною. Православний богослов, о. Олександр Шмеман, критикуючи Ніцше, колись сказав, що Церква втратила світ, коли забула, як бути радісною.

Церква втратила світ, коли забула, як бути радісною.

Дещо з цього може бути очевидним. Хтось міг би сказати, і правильно, що є багато людей, які впевнено стукають у двері храму. Духовенство правильно їм служить. Але я впевнений, що існують десятки людей, які лягають спати щовечора, боячись Бога—люди, котрі роками не зайшли до храму. Вони б не знали коли час повернутися, бо виражати відновлену віру нелегко. Ось чому нам, людям з пастирським серцем, потрібно бути присутніми для цих людей, служачи серед тих кому Церква наразі невідома. У листі з 1901 року, преподобний Митрополит Андрей писав:

Мусимо, преподобні Отці, в цілому зблизитися до народу, і любов'ю, приступністю й пожертвуванням засипати той провал, що з причини різного суспільного стану міг би ділити священика від вірних. Зближаючись до народу, мусітимемо вже як громадяни, а тим більше як пастирі підпомагати кожне культурне-економічне змагання, до якого наші люди забираються. Вміру можливости мусимо викликувати таке змагання, ведучи людей до просвіти і подаючи їм усі можливі, а науці Христа не противні, свободи до покращення їх матеріяльного стану. Даючи людям цей провід і організуючи цю працю, мусимо таки подвоїти нашу ревність у переданні народові Христового Євангелія.

І передавати євангелію, як казав святий Франциск Ассізький: «використовуючи слова, тільки коли це необхідно».


Забере багато часу щоби відновити довіру людей. Я впевнений, що це може статися з Богом. Деякі мої друзі покладатися тим, що їхній досвід з Церквою є загалом негативним. Знову ж таки, саме тому ми не можемо судити. Тож, якщо ми запевнимо, що Церква може бути радісним місцем, місцем зцілення та красою, тоді ми вже половину дороги до нашої мети. Мені боляче слухати, як деякі люди пройшли все своє життя, ніколи не переживши чогось позитивного від Церкви, але я надихаюся, коли вони випадково знаходять українську літургійну музику на Spotify або коли вони впізнають церкву, яка виглядає знайомою в новому місті. Ми можемо, ми повинні, прийняти цих людей.


Коли мій батько помер, багато людей, включаючи інших священиків, запитували, чи я не піду за його шляхом. Спочатку я відмовився. Я не думав, що це моє покликання. Тато навіть запевнив, щоби я ані мої брати почувалися примушені до релігійного чину, навіть після довгого походження священиків у нашій родині. Але чим більше люди діляться їхніми труднощами зі мною, як вони мандрують самими по страшному світі, тим більше я усвідомлюю, що мого батька здатність досягати людей зробила з нього одиницею. І це не лише моє враження; є деякі люди, які, маючи лише короткі зустрічі з моїм батьком, почувались трохи більше улюбленими, радіснішими, освіченішими та ближчими до Бога, і інколи передають ці історії мені десятиліттями пізніше. Мабуть, я розчарований тим, що у них не було багато таких зустрічей у житті. Однак моє покликання до священства вперше було розкрито через їх свідчення. І будучи близьким з татом, я знаю, що потрібно зробити, щоб знову поділитися такою любов’ю.


Я ходив у взутті багатьох, і сподіваюся продовжувати це робити; по-перше, як український греко-католик у римо-католицькому світі, дізнавшись про мою віру, захищаючи гідність нашої Церкви як Церквою меншини. У моїй римо-католицькій школі мені сказали, що я нелегітимний син нелегітимного священика. Таким чином, я навчився про канонічне право. У моїй домініканській середній школі, мені відмовили причащатися за те, що я не був римо-католиком.


Мій другий досвід є людина, яка хоч і була сином священика, проте провела останнє десятиліття мого життя пересічним мирянином. Мирянин який збирається одружуватися з римо-католичкою яка вчиться і зовсім має охоту інтегрувати до нашої Церкви. Як бандурист, я побував у десятках парафій по всій Північній Америці і побачив відверті реалії там є. Я також бачив проблиски надзвичайної доброї роботи в дії, тобто я побачив, що можливо. В мене велика надія стосовно нашої Церкви.


Якщо я стану священиком, я обіцяю керуватися духом співчуття та “співстраждальної” любові, прагнучи до гідності всіх людей—зокрема людей на маргінесах, радості мучеників, спадщину яких ми всі успадковуємо як вірні УГКЦ. Мій орієнтир походить від Кодексу канонів східних церков: «щиросердність, невпинна турбота про справедливість, дух убогості, сумлінність у дотримуванні обіцянок, ввічливість у поведінці, скромність у розмові, поєднана з любов'ю» (Канон 346 §2. 8-е). Я також зважаю на заклик преподобного митрополита Андрея з 1901 р. до важкої роботи: я не боюся забруднитися в утриманні сантехніки та доїхати до останньої милі, щоб почути кожен останній потребуючий голос.


І ось починаю з першою милею цього року, поступившись до Київської Трьохсвятительскої духовної семінарії. Моліться, будь ласка за мені, І я молюся за вас.


0 comments